— По смерти старого власника почалося давнє веселе життя. Світло било з великих вікон білої палати, гула музика ясними та темними ночами. Йоахим Ганингайм, здавалося, унаслідив жадобу життя по батькові. Шептали потайки, що бажав свою напричуд гарну та люблену жінку, анґлійку розвеселювати, щоб не тужила занадто посеред глибоких карпатських гір за своєю захмареною батьківщиною. Улаштовували забави з танцями і кількаденні прогульки, де гарна анґлійка відзначалась їздою на своїм пишнім, расовім верхівці. Молодший брат, жонатий з якоюсь ґрафинею, мав численну родину, працював пильно від ранку до вечора, як цього вимагали інтереси рудокопні. Та все це було за пізно. Прийшло візвання сплатити відразу довг, який сплачували досі роками, бо коли ні, то велике, гарне майно фон Ганингаймів буде засеквестроване і піде на продаж.
Катастрофа була неминуча. Ця вістка долетіла блискавкою до останньої хатини робітника.
Один директор одної гарної копальні, якого жінка йнакше не показувалася, як у шовках і оксамитах, упав побитий апоплєксією в кілька годин по страшній відомости.
Щодо самих власників, то ще тої самої днини погнали дві карети, запряжені найбаскішими кіньми із стайні фон Ганингаймів, до резиденції. Одна з кількома вищими урядовцями, що рішили за всяку ціну вдержати загрожене продажю добро — на чолі з найкращими знавцями гірництва, а друга
