заглянути туди, та на жаль цвіти, які заповнювали вікна і легенькі білі завіски не дозволяли. Він закинув руки взад і ждав. Може вона вийде в сад, може побачить її хоч на самоті, а відтак уже піде до батька. Та все лежало, мов у сні, у літньому сонцю…
Зморщив нетерпляче чоло і по хлопячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду.
Десь з боку рипнула хвіртка, що відділяла сад і зільник від подвіря. Юліян оглянувся. Йшла Ева. Румянець, викликаний несподіваною появою дівчини, показався й щез на його щоках.
— Панно Ево… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?
— Ні. Вернеться коло шостої. Пождіть. Сядьте он тут під яблунею…
Обоє сіли. Як вона почувала себе? Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але не зважився. Інстиктовно відчув, що це викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.
Він не знав, що далі говорити. Вона сказала, що саме сьогодні відїхали від них гості, але які? — перегнулася граціозно вперед нього та лавці і заглянула йому в очі — він ніколи не вгадає. Їх свояки. Свояки, яких вона аж тепер уперше побачила. Від бабуненого брата, давно померлого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вер-
