хлопчина, побачивши ніби живу пташку на хатині аж писнув від подиву. Йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе.
— Тату, дайте — кликнув і простяг руки за годинником, що стояв між іншими на столі, біля якого сиділа непохитна постать поважного батька. Батько похитав заперечливо головою, вдаючи, що не бачить дитини коло себе.
— Я нічого пташечці не зроблю, — впевняв благальним поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи та ніби, всміхаючися, сказав:
— Але вона може тобі щось зробити.
— Вона кусає?
— Вона може відлетіти…
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
— Відлетіти?
— Так усе, що гарне не завжди можна мати. Краще залиши її, а тепер йди вже і не перешкоджай.
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він знову зявився. Прийшов і станув як раніше, коло стола і намагався побачити вдруге гарну пташку.
— Вона ще сидить — прошептав, боячися звернути батькову увагу на себе.
— Пташечко моя маленька, ти відлетиш?
Батько підняв на синка строгий погляд:
— Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю.
