І нарешті бачуть хлопця
Печеніжські вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлопя у воду,
То забється в очерет.
Стріли падають у воду
Наче чорні блискавки…
Попливти б, — але бояться
Печеніжські вояки.
А мале хлопя давно вже
Степом котиться — летить…
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табор,
Ось і Претич, вояки…
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах…
Закричав — і гнів палає
В вогняних його словах.
