Жив при ньому і Василько
І все скаржився йому:
„Ах, навіщо це нещастя,
Відкіля воно й чому.
Не напивсь моєї крови,
Ще і Ляхам віддавав,
Та хіба ж, Давиде лютий,
Я з братами воював?
Ні, мені колись світила
Инша сояшна мета,
Та закрила всі дороги
І всі сонця сліпота.
А хотів я звати Торків,
Печенігів і братів:
Разом знищити на віки
Хитру Польщу я хотів.
І, зміцнивши Україну,
Знов на Половців іти…
Не судилось довершити,
Досягти мені мети.
Вік минув… труна чекає
І тебе вже і мене, —
Хто ж, скажи, мети ясної
Із нащадків досягне?“
