Боронився князь Василько,
Вирвався із лютих рук
І упав. Пастух жорстокий
Очи видовбав, як крук.
Довго князь лежав без руху,
Непритомний довго був
І нарешті голос ніжний
Наче матері почув:
„Я з холодної криниці
Дам води твоїм устам,
Я обмию твої рани
І сорочку білу дам“.
І сліпий Василько плаче, —
Він до памяти прийшов:
„Не знімай сорочки з мене,
Щоб сам Бог угледів кров“.
І заснув Василько знову
Сном глибоким і міцним,
Наче рідна його мати
Нахилився хтось над ним.
