Ця сторінка вичитана
Здобував він теплі футра,
Мясо, шкіру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіря у руках…
А на півдні за лісами
Колихалось море трав:
То над степом буйний вітер
На шовкових струнах грав.
Степ широкий, степ безмежний
Де початок, де твій край?!
Коли сам Стрибог не знає, —
У Дажбога поспитай.
В день ясний горіло сонце,
Нерухомо вітер спав,
Нерухомо в мертвій тиші
Степ незайманий стояв.
В бурю він шумів, як море
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.
А зимою умирав він,
Спав під килимом снігів…
Тихо, пусто… Тільки чути
Десь сумне виття вовків.
