ляться на широке асфальтоване шосе. Ці монументи тупі і безбарвні.
— Чого вони тут виставлені, немов зразки підприємця похоронного бюра?
— Тут відбита ціла історія Німеччини з її „великими“ людьми. Шедевр кайзерівської академії. Оздоба Берліну.
— Цвинтар.
Сутеніє.
По алеях парку, обнесеного низенькою загородою з написами „Переступати й ходити поза огорожею не можна“, майже ні душі.
Он лише плентаються дві зігнуті постаті в „котьолках“, що віджили свій вік…
Але ліворуч парку якесь шарудіння — гамір.
Купка людей щось немилосердно молотить кулаками й ногами.
Але ні галасу, ні крику.
Що за чудасія? Така бадьора розвага лупцювати один одного й без веселих вигуків?..
Мить — і кілька поліціянтів полетіли алеями, ходом висмикуючи свої палиці.
Їх лаковані гусарські каски полискують електрикою, що порснула з лихтарів вулиці.
Ще момент і поліціянти в натовпі молотять палицями, а за хвильку двоє з них брязнули об землю: їх певне теж не минули стусани бойців.
Засюрчали свистки й купа кинулася в розтіч.
Поліцаї вже встигли підвестися і кинулися навздогін за втікачами…
Але що за диво: по парку — ні душі.
Лише по алеям зигзагами, мчать по двоє, а за ними слідом поліціянти…
