— Геть кровопивців! Амнестію сімом тисячам! Хай живе Радянська Німеччина.
Перелякані обивателі, що випадково спинилися на панелі, кидають стурбовані погляди праворуч, ліворуч, назад. Але всюди — кремезні стіни з люду… сірі, змарнілі обличчя робітників і робітниць… очі блищать ненавистю, відвагою, рішучістю…
„Ми молодая гвардія робітників, селян!“ несеться з протилежної вулиці… Тисячі юнацьких голосів.
— Чого-б ото я перся дивитися на якогось там випущеного арештанта? — кидає в повітря сонна пика одгодованого черева.
— Що? Чого? Ах, ти-ж паскудо, спекулянтське стерво, мерзота! Ти, грім твоїй матері, падлюка, оце вийшов у проходку після розпутнього дня, ще й базікаєш?
І пішло й пішло. Обличчя робітниці пашить ненавистю. Кулаки робітника, її сусіда, стискаються й він сунеться до панелі, до отетерілого черева.
Грім „Інтернаціонала“ розтинає повітря…
— Хай живе робітнича революція!
Гамір обертається на погрозливий шум морського прибою…
На авто повагом їдуть товариші.
Капелюхи, кепі замаячіли в тисячах кістлявих рук над головами.
„Ми молодая гвардія селян, робітників!“ вигукує загін юнацьких голосів в такт маршу своїх шерегів.
В часи революційного буяння в Німеччині літературні творці захоплено ставали на бік