Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого раня,
Доб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний беріг.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полумяні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
Сторінка:Олена Теліга. Душа на сторожі. 1946.djvu/27
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/c/c7/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0_%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D0%B0._%D0%94%D1%83%D1%88%D0%B0_%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D1%96._1946.djvu/page27-1024px-%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0_%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D0%B0._%D0%94%D1%83%D1%88%D0%B0_%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D1%96._1946.djvu.jpg)