тисячі ладів. От, здавалося, вже кінчився фільм, що його крутив якийсь катюга, щоб завдавати мук Марті. Але, побачивши, що не досить тортур, він знову крутив свій диявольський фільм і сік дівчину, як батогами, подробицями минулого дня, і катував, забиваючи під нігті гарячі цвяхи промовлених слів.
Віра Павлівна, нічого не домігшись і думаючи, що Марта заснула, накрила її ковдрою й кожухом.
Та Марта не спала. Вона б півжиття віддала за сон, та він не йшов на її змучені очі, а катів фільм, ледве кінчившись, знову починався, кидаючи на її свідомість картину за картиною:
«Дощ і промоклий ліс... Вона ступає, озираючись на призначене місце... Нікого навколо... тільки дощ і ліс... Шум і в серці, і в скронях, і в ушах... От і смолярня... Вона чекає на нього, але його немає... Година за годиною падають каменем в її життя, а його немає... Може, він не може прийти? А може, він не хоче?
Вона ходить нетерпляче по темному сараї й тремтить усім тілом. Вона промокла до сорочки, і їй холодно... Дуже холодно... Здавалося, душа теж промокла й тремтить, і немає в світі тепла, що могло б нагріти її бідну душу... Раптом неясний крок... і він прийшов! Він прийшов! Тепло ввійшло в її душу, але відразу такий холод! Такий холод!
— Скриньки немає,— суворо каже він.— Косар даремно ризикував, лізучи вночі в кімнату... Скринька зникла. Хто ж її взяв?
Він не поцілував її, бідну, закляклу, він почав докоряти її терпкими словами, а вона мовчки благально дивилася на нього й нічого не розуміла.
— Як то скриньки немає? Чому ж Косар мені нічого не сказав?
— Косар не міг з тобою говорити, бо ти не виходила з хати...
Ага, справді, вона не виходила з хати... Але де ж скринька?
— Або скринька, або під три чорти все! Хіба ти не знаєш, в якому ми стані? — він кричав, скажено водячи очима, а вона, маленька й пригнічена, стояла перед ним і тряслася від холоду і від нервового зворушення. Він ходив по сараю й нарешті зупинився коло неї і сказав коротко:
— За тиждень ти мусиш довідатися, де скринька. Я чекатиму на тебе тут. Без певних відомостей не приходь.
