Повернувшись, Тома прослизнув у двір не через ворота, а в дірку, проламану в паркані, і непомітно пройшов до себе нагору. Там, не запалюючи світла, він скинув мокрий одяг і дістав сухий. Переодягнувшись, Карлюга з полегкістю ліг на свою примітивну койку й замислився лежачи.
Думати було про що. І та нічна пригода з невідомим нічним супротивником, що так і не виявив себе, ця зустріч дівчини в лісі з якоюсь надто незвичайною, як на мирні липівські обставини, людиною.
«Ні, тут засновано таємничі нитки, і він, Карлюга, вплутується в цю павутину, як муха. Як же він, втікач од стихій життя, попав на гачок інтриги? Чим вона його цікавить? Яке йому діло до того агронома з його таємничим мезоніном? Яке йому діло до істеричної дівчини, що закохана у вродливого вояку? Та й загалом, плювати йому на цю химерну комуну з усіма її пожильцями!»
Карлюга робить категоричний, надто категоричний висновок. Та коли думкою приходив він до таких висновків, чуття магнітом тягло його до цієї інтриги, і дикунська непереможна зацікавленість потребувала задоволення.
Спробував Тома Карлюга, пустельник і філософ, абстрагувати своє «я» од житечного багна і знестись в надхмарні високості, де в холоді думки змовкає голос чуття, та відчув він на ногах своїх важкий тягар. Він заплющив очі, мислено скидав із себе брудне, давно не мите тіло, душив свої чуття, гіпнотизував себе, скупчуючи увагу на якійсь мисленій точці, але нічого не виходило. Він утратив можливість розглядати все живе на землі, а себе передусім, з холодної високості думки. Утратив ту можливість, що тільки й тішила самотність, рятувала від розпуки і окриляла в хвилину вагання й сумнівів.
«Так, виходить, стихії, що породили мене і які я убив у серці своєму, знову відроджено? Знову їхня влада на мені, і я іграшка в їхніх руках?»
Жах холодним потом облив Карлюгу, і він підхопився на ліжку. Було вже пізно. Навколо, крім шуму дощу та зітхання лісу, нічого не було чути. У хаті виразно віяло холодом, бо грубка давно не топилася. Тома відчув голод.
Не запалюючи лампи, він зібрав стружки й розпалив у грубці. Дрова весело затріщали в полум'ї, і тепле світло приголубило запалі груди Карлюги.
І світло з груби, й темрява навівали згадки, і картини одна по одній попливли в його уяві, картини далекого життя,
