і злякався, чи не забагато і чи не посварить це його з Чмирем.
— Та воно правда, що волиняки не дуже свідомі,— спокійно відказав Чмир,— але ж їх треба обтесати, зробити з них справжніх комунарів, колективістів...
«Видимо, і в цього небагато певності в успіх комуни бо навіть його не дуже зворушило моє недовір’я»,— подумав Карлюга.
Щось випитати в Чмиря йому так і не пощастило, але він дійшов висновку, що цей робітник, мабуть, не гаразд письменний, дуже упертий і здатний до скону битися за справу, яку він хоч і не зрозумів, і не усвідомив до пуття, але повірив у неї.
«Віра горами рушає... Чи не в цьому успіх революцій, що творять їх темні маси, і чи не брак віри стоїть на перешкоді в інтелігенції стати рішальною політичною силою? Адже свідомості в неї не бракує?»
Карлюга зайшов до своєї кімнати по сокиру й пилку та подався до лісу заготовляти матеріал на зиму. Він забув про вчорашнє своє вирішення тікати звідси...
КОЛЮЧА РОЗМОВА
Осінній день хлюпостав багрянці над лісом і млосно шелестів у жовтому сухому листі. Поліська осінь скупчена в собі, як стара бабуся, що готує сорочку на смерть і думає про минулу молодість...
Ранком вийшов Гайдученко в ліс, і бліде осіннє сонце привітало його на зарослій стежці. Сонце було холодне, як осіння земля, що по ній ступав Гайдученко після зле проспаної ночі.
Холодок просочувався в тіло й заспокійливо остуджував голову, натруджену неспокійними думками про комуну, що потроху в неї залітає холодний вітер неприязнь
Волиняки-утікачі, що з них склалася комуна, мало вірили в успіх цієї нової й химерної, на їхню думку, вигадки. Хоч як не умовляв Гайдученко комунарів стати до роботи, та в них не здіймалися руки. Готувалися до зими, а видно було, що думають про весну, коли не сіяти треба, а мандрувати на старі місця, що опинилися тепер під Польщею. Усі думали про це і крилися із своїми думками від Чмиря
