рушати кудись у незнану далечінь. Рабська покора прикувала цих людей до панської роботи, і вони тільки й могли мріяти про вороття на свої старі місця.
З революцією безземельні утікачі залишилися й без роботи. Сільські громади неохоче приймали їх, як претендентів на землю, через це саме Чмир і звернув увагу Гайдученкову на них, як на людський матеріал для комуни.
— Однаково селян до комуни чи колективу не навернеш, доки не буде наочного прикладу... Одна надія на утікачів, що їм однаково нікуди податись... Та й з сіл їх тепер виживають. Треба з цього скористатись...
— Виходить, економічний притиск? А це не дуже впаде у вічі?
Чмир поглянув на Гайдученка, і в його очах промайнули жартівливі іскорки. Він знає Артема ще з того часу, як вони вдвох ходили до сільської школи в далекому волинському селі. Півтора десятка років товариші не зустрічалися, і здавалося, що життьові шляхи їхні навіки розійшлися. Чмир чув, що Артем Гайдученко потрапив до якоїсь школи і довго там учився чи на агронома, чи на інженера, але куди він подівся потому, не знав.
Самого Андрія Чмиря злидні вигнали з рідного села рано, як ще не вийшло йому й чотирнадцяти років. Господарювати не було на чому, і ухвалили вони з батьком кинути господарство на матір та маленьку сестру і йти на заробітки.
Не минуло й року, як Андріїв батько скалічився на будівлі моста і мусив повертати додому. Молодий Чмир став сам перед широким світом.
Не один рік довелося йому поневірятися, поки не потрапив він до гути спочатку за чорнороба, а потім і за учня при майстрі.
Наука його посувалася добре, і внедовзі став він за майстра. Батько його до того часу помер, сестра віддалася, а на господарстві залишалася стара мати, що їй допомагав Андрій. Думав вже забрати її до себе на гуту Чмир, та на перешкоді стала війна. Довелося Андрієві кидати насиджене місце та одягати сіру шинелю.
Потяглися нудні роки війни, що, проте, дали багато дечого втямки Андрієві з того, чого він до того не розумів. Революція для нього не була несподіванка, а давно жадане закінчення безглуздої різанини. Тим-то Чмир додому не Повернувся, а з головою пірнув у визвольну боротьбу і, певно, не зустрів би Гайдученка, свого товариша дитинства,
