Замкнувши двері, Карлюга вийшов на подвір’я. Там метушилися комунари, пораючись коло скотини. Вечір чорною лавою насував з лісу, і контури будівель тонули в чорному смерку.
Десь далеко бевкав церковний дзвін поважно та спроквола і лунко гнувся над лісом переливами міді. Якась сумирна тиша зійшла на Карлюгу, і він вийшов за ворота садиби, простуючи знайомою дорогою до піщаних дюн. Такі прогулянки він робив часто, годинами висиджуючи на пеньку край дороги й думаючи свої думки.
У садибі все вже спало і турботний шум затих, коли Карлюга наблизився до неї, повертаючись додому. Скрізь було темно, і тільки одиноке вікно в мезоніні, старанно затулене якимось дрантям, пропускало слабенькі промені.
«Агроном не спить,— промайнуло в голові і викликало безліч думок.— Що він там робить? Що воно за людина?»
Одне було безперечно: агроном — не пересічна людина, а тим більше не безтурботний обиватель, як спочатку думав Карлюга.
Залякані примарами війни й голоду, кинувши на поталу кривавій навалі століттями насиджені села та хутори, люди лавами сунули на схід.
Там, за спинами, над шанцями світової війни скреготали чавунні зуби смерті і жерли кинуті оселі, а житці їхні з малими дітьми, склавши убогі манатки на вози, тяглися битими шляхами на тихий схід.
Мерли дорогою діти, спродувалося за безцінь майно, приставали й дохли коні, і коли вже не було чого їсти та не змога рушати далі, утікачі зупинялися й осідали, морально знищені, вкрай зубожілі.
Панські маєтки всотували в себе дешеву робочу силу, що її можна було безкарно визискувати, бо однаково нікуди вже не підуть оці затуркані волиняки, подоляни, галичани, холмщани. Досить вони зазнали поневіряння і будуть робити все, що їм не накажуть, аби лише знову не
