тільки правду і всю правду. Дівчина говорила правду, але те всю правду і не тільки правду...
Далі вона довго розповідала непотрібні й нецікаві речі про подорож з рідного села до сусіднього містечка і вже не торкалася ні своїх стосунків з Артемом Гайдученком, ні вчителя Петра, очевидно, свого нареченого, ні того, про до дівчина хотіла радитись. Розповідала вона про все байдужим тоном, немов усе те до неї не стосувалось, і нарешті замовкла, допитливо дивлячись на Карлюгу. Тома лежав голічерева й мовчав.
— Коли мені ворожила ворожка, — почала знову дівчина, і в голосі її зазвучали нотки піднесення, — казала: будеш ти, небого, і щаслива, й багата, а тільки не буде тобі спокою від Чорного Ангела... Буде, каже, той Ангел Чорний ходити по твоїх стежках і сіятиме щастя, та тільки колюче й гірке щастя, що солодше за всяке інше... Хто раз покуштує його, той не захоче іншого...
Тома глянув на дівчину з неприхованим непокоєм, та вона дивилася в землю й того погляду не помітила. Але чого вона так стурбована? Не тому ж, звичайно, що їй колись наговорила ворожка дурниць? Чи, може, тому, що в житті цієї дівчини трапилося щось відповідне ворожінню? Так тоді що ж то за таємничий Ангел, що сіє на її стежках колюче щастя? І при чому тут Артем Гайдученко? І до чого тут учитель, братів товариш? Ці питання постали в голові Карлюги, та хоч відповіді на них він не знаходив, але з виглядом людини, що розгадала всі таємниці й недоговореності, мовив:
— Що ж? Живіть у цьому закапелку та й пийте своє колюче щастя, коли Чорний Ангел і тут сіятиме його на ваших стежках...
— А далі як?
— Що далі? — і собі перепитав Тома.
Марта замовкла, зщулилася, немов з неї хтось намірявся здерти одежу, і нічого не сказала. Тільки вставши з пенька, щоб іти, вона ледве чутно промовила:
— Спасибі...
Карлюга стежив за дівчиною, як вона йшла, по-пташиному піднявши плечі, а за десять кроків зупинилася й кинула докірливий погляд на нього.
— Мені казали, що ви дуже, дуже мудра людина! — промовила вона, і в голосі її вчувся жаль і розчарування.
Тома нічого не відповів на це, і Марта зникла за кущами посохлої ліщини.
