мось там офіцером. Інші казали, що став Петро за революції визначною людиною, генералом чи комісаром якимось... Певно, думала я, забув про мене... Та незабром дізналася, що він живий...
Дівчина, зіщулившись, сиділа на пеньку і немов вагалася, чи казати їй далі, чи ні. Тома зрозумів її вагання.
— Ви можете говорити мені все. Що б ви не сказали, далі мене нікуди не піде...
Сказав це Карлюга переконано і, ніби в підтвердження правдивості своїх слів, серйозно та пильно подивився на дівчину. Та стрепенулася, і очі їй засяяли теплим світлом, ніби вона зраділа, що може переказати свої жалі сторонній людині, та по цьому погляд її зів'яв, і вона, як і раніше, заговорила байдужим тоном:
— Він був живий, а тому я мусила тікати із свого села... Тікати невідомо від кого, бо, по правді, я ні перед ким не була винна... Якось зле почуваєш, коли на тебе косяка дивляться...
Далі дівчина заговорила швидко-швидко, немов переконуючи Карлюгу в своїй безневинності, і говорила вона ніби відверто, та від уваги Карлюжиної не заховалося намагання дівчини щось утаїти або не договорити початого. Вона ніби обходила якесь болюче місце, щоб ненароком не торкнутись його.
— Ви ж розумієте, я не боялась більшовиків, і Артем Петрович теж — він здавна держить руку більшовиків... На початку революції він навіть хімію свою покинув...
— Яку хімію? Він же агроном? — спитав Тома і через мить пожалкував, що запитав про це. Дівчина зніяковіла і роблено засміялася:
— Та агрономію, я хотіла сказати...
Карлюга скоса позирав на дівчину і бачив, що вона наблизилася була до того місця, що так старанно обходила, та тепер уже схаменулася.
— А як це трапилося, що ви приїхали разом із Гайдученком? — спитав, ніби недбало, Карлюга.
— Я пристала до них, коли вони на нову посаду виїздили сюди...
Хоч це й було правдоподібно, особливо взявши на увагу становище самотньої дівчини, Карлюга не йняв віри. Він усім єством відчував, що тут усе не так, і йому пригадалася хитра присяга в одній європейській державі, де треба було клястись у тому, що будеш говорити правду,
