зом із його думками. Молоток і долото рухалися залізним згармонізованим темпом, і хоч земні очі пильно стежили за струментом, та небесний зір з готичних високостей думки оглядав землю, таку мізерну з усіма її ділами, як ці буденні речі, що їх видовбує Карлюга з м’якої липи...
Тома Карлюга був захожа людина в цих місцевостях. Оселився він у напівзруйнованому липівському маєтку, і чимало довелося йому попрацювати, пристосовуючи собі для житла кімнату на другому поверсі панського будинку. Та він не шкодував рук. Адже ж тут він міг гарантувати собі самотність, якої шукав останні три роки життя, — у маєтку ніхто не жив і не збирався жити, а найближче село було за п’ять кілометрів.
Ніхто в околишніх селах не знав, хто такий Тома Карлюга, звідки й чого -прийшов сюди, в ці дикі місцевості, та, певно, ніхто й не цікавився цим. Хіба мало з’являлося нових людей, що селилися в покинутих панських маєтках, лісових сторожках, а то й просто в селах, наймаючись на роботу та пристаючи в прийми. Кожне село мало своїх утікачів, а звідки вони були — чи з Польщі, чи з Волині, ніхто до пуття не знав, та й мало хто ними цікавився. Утікачі часто назавжди залишалися в селах, дружилися, віддавалися заміж, але назва «утікачі» залишалася за ними.
Карлюга уник цієї назви. Певно, не назвали його утікачем тому, що з’явився він якось непомітно, і до нього всі звикли раніш, ніж залучили до цієї категорії. Якось непомітно Карлюга придбав собі й клієнтуру, і з рана до вечора на примітивному верстаті довбав він з м’якого дерева ложки, корита, салотовки, тарілки, а інколи й складніші речі нескладного селянського побуту.
Довбав і думав, але говорив мало, а коли говорив, то короткими уривчастими реченнями, і поліщуки, не звиклі до балакучих людей, відчували до нього особливу повагу та потай говорили, хитаючи головами, що Карлюга не проста людина і що він знає слово проти всього на світі.
Такому ставленню найбільш сприяла відлюдність Каряюги, а не якась особлива його побожність. Навпаки, він ніколи не говорив про бога та святих, і в хаті його не було ікон чи якихось інших релігійних прикмет. Та то нічого, мудрі святі люди і без ікон потрапляли в царство небесне. Адже ж були колись три святителі, що, живучи в лісі, молилися до трьох дерев словами: «Троє нас, троє вас — помилуй нас».
І була угодна богові та скромна молитва більше за бучні
