— З Липового, бабусю? — спитав він ввічливо.
— З Липового... А вам не туди, бува, їхати?
Баба докладно висповідала Гайдученка раніш, ніж той дістав од неї деякі відомості про Липове. Щоправда, ці відомості були надто скупі й однобокі, та проте вони дещо дали Гайдученкові. Принаймні він дізнався, що в Липовому є церква і півтораста дворів, що навколо села ліс і болото, а земля така, прости господи, як камінь. Відомості про людей стосувалися тільки трьох осіб: попа, «який істинно був би святого життя чоловік, коли б не проклятуща самогонка, що збиває батюшку з путі праведної», про мудреця й пророка Карлюгу, що живе в панському маєтку й усім допомагає — «ну просто тобі свята людина», про церковного старосту Ярему Головатого — «то таке стерво, таке стерво, прости господи, що й сказать не можна»...
Більш нічого баба не розповіла, видимо, мало довіряючи цій цікавій людині в подраній шинелі, бо весь час трималася за свій клумак.
Уставши на своїй зупинці, Гайдученко пішов додому, будуючи дорогою плани на майбутнє.
«Завтра ж піду до Липового та подивлюся, як там, та розпитаю людей. Не вік же жити в містечку, де не то що працювати, а й спати ніде... Та ще й весь час на людях, кожне тобі цікавиться, що робиш та для чого... От тільки Марту треба десь приткнути... Обговтаюсь, а там видно буде...» Ліс стояв нерухомий, немов із зеленого каменю. Тиша навколо така, що хрускіт піску під ногами здається занадто гучний. Думки пливуть тихими лебедями одна по одній, і Гайдученко за довгий час відчув приємну свіжість у голові і прозорий спокій на душі.
Майже сім років блукань по всіх усюдах без можливості заглибитись у свою працю позбавили були його рівноваги й загострили нервову систему до того ступеня, коли найменша дрібниця псує настрій на цілі тижні і кидає в каламутні води прострації.
Тепер, ідучи мовчазним лісом, Гайдученко мріяв про той час, коли ніхто йому вже не заважатиме працювати і він провадитиме далі свої досліди в тиші всіма покинутої садиби десь у глибині цього мовчазного лісу. А до кінця роботи лишилося так небагато! Якихсь два-три роки, і справа, яку задумав Гайдученко ще в школі, стане справою цілої країни, а можливо, й цілого світу...
Од цієї думки по тілу Артема пробігла лоскотна елек-
