Гайдученко доїв пиріжка і, обтираючи масні руки об поли нинелі, казав:
— Так, доводиться... Нічого, в житті треба всього посуштувати! — кивнув він головою і пішов вулицею. Хииерна постать пробурмотіла йому вслід сердите «хам», і зд того слова Гайдученкові стало ще веселіше. Усміхаючись зобі в миршавий ус, він попрямував на вокзал.
На вокзалі стояв неймовірний галас. Усі кудись поспішали, лаялися, штовхалися. У натовпі нишпорили озброєні люди і раз у раз виводили кудись обшарпаних клумачників.
Гайдученко зайшов у такий коловорот людських тіл, що ледве вибрався на платформу, де стояв його поїзд. У теплушках було повно людей, і він довго ходив, поки не вскочив в один вагон, викликавши незадоволення пасажирів.
Та поїзд незабаром рушив, і всі заспокоїлися.
Знітившись у кутку теплушки і спершись на кінчик чийогось чувала, Гайдученко виразно відчув, що йому пощастило в житті. Він випростав стомлені ноги, і сон непомітно підкрався до його очей, міцно їх скувавши...
Та недовго Гайдученко спав. Вагон струснуло, і він прокинувся.
Поруч бабуся розмовляла з молодицею:
— ...І говорить він, матінко моя, каже: «не псуйте свого життя дріб’язками»... Так і сказав «дріб’язками», каже...
— А сваха ж що йому?
— Сваха? Сваха нічого... Ходить з того часу, як блажна, навіть з Палажкою не лається... Істинно, мудрий чоловік!
Баба широким хрестом перехрестилася й суворо подивилася на молодицю.
— А що він, бабусю, не відгадає, хто у нас сало торік покрав?
— Ні, дочко, він не гадає. Він каже, що то тільки мошенники гадають. Правдивий чоловік, мудрий...
Молодиця побожно слухала, а стара повагом, як піп казань, промовляла:
— У нас у Липовому і старе й мале до нього йде... Істинно, мудрий чоловік...
Гайдученко уважніше почав прислухатися. Баба була, видимо, липівська, і він вирішив розпитати в неї про село і про тамтешніх людей.
Незабаром поїзд зупинився, і з вагона вилізла майже половина пасажирів. Стало вільніше, і Гайдученко ближче підсунувся до бабусі.
