дуплясту душу,— мариться йому, що чорний ангел — то сам диявол, що хоче забрати грішну душу, та на захист тієї душі постають світлі сили небес, і точиться між ними страшна боротьба...
Дід стає навколішки й довго молиться, проказуючи химерні молитви.
А в цей час дівчина металася в нестямі й кликала Чорного Ангела, і відступав від неї з жахом старий...
Надвечір дівчина затихла. Дід довго не насмілювався підійти до неї, аж нарешті насмілився й приклав глухе ухо до грудей. Серце билося, хоч і стомлено, а на грудях од дихання ворушилася брудна сорочка.
— Спи, спи...— шептав дід. Він тепер переконався, що світлі сили перемогли ангелів ночі, і дівчина одужає.
Надвечір до дідової хати підійшли двоє й зупинилися коло порога. Коли вийшов дід, один із них, у чорній кавказькій бурці, спитав:
— Що, діду, не бачили тут поблизу кінних?
— Ні, діточки мої... Ось уже кілька місяців, крім... вас та оцієї дівчини, нікого не бачив... Нікого не бачив... Ото влітку пройшли ще полячки... У-у! Які люті... Певно, гармати шукали свої на поповій греблі...
— Які гармати, діду?
— А ті, що кинули, як їх руський цар гнав... Давно це було... Та, певно, не забули ще...
Дід озирнув прибулих оком, немов прикидаючи, чи могли ці люди пам'ятати ті часи, коли «руський цар поляків гнав» та вони покидали свої гармати на поповій греблі...
Прибулий у бурці щось сказав товаришеві, і вони вдвох засміялися.
— Ну, веди, діду, до хати...
У хаті було темно, і тільки вогонь од груби кидав світло на стіни й давав змогу зорієнтуватися. Прибулі поскидали верхню одежу й поставили рушниці коло столу.
— А це що, хвора в вас? Га?
— Та йшла... Прибилася... Та й лежить... Куди ж людську душу під таку негоду виженеш?.. Лежить, а хто вона, не знаю...
Відповідь заспокоїла прибулих. Вони вийняли з торби хліб, сало та пляшку горілки й почали вечеряти. І коли перед вечерею вони обидва перехрестилися широкими хрестами, всі симпатії дідові були на їхньому боці.
