БЕЗДОРІЖНА НІЧ
У грубі горіло палахкотливе світло й щоразу висувало димні язики в кімнату. Надворі бушував вітер, немов збираючись вивернути з корінням усі дерева в лісі й висушити всі болота та озера.
Дикі наскоки бурі ледве стримували стіни хати, і щоразу, як вітер задував у димар, піч, немов казковий змій, дихала димом, висолоплюючи червоний язик. Від огняного язика кімната на мить світлішала, і з мороку висувалися химерні кособокі кутки. На стінах висів струмент ложкаря, а в кутку на ліжку ворушилась людина і щоразу зітхала, як буря вривалася в димар і полохала вогонь у грубі.
Та ось вітер, немов присмирілий кінь, подув рівно, і полум'я в грубі загорілося спокійно, ясно. Потроху розвіявся дим, і в кімнаті стало затишно й світло. Постать з ліжка встала і, кутаючись у широку теплу хустку, присіла коло груби на обрубку дерева. Очі гостро вдивлялися в огонь, а вуста шептали щось тихе й невиразне.
— Знову... цей біль... ох, цей біль... Треба поспішати... Він щохвилини може прийти...
Марта провела рукою по чолу й, накинувши кожушанку, відчинила двері в сіни. Звідти увірвався в хату холодний подих вітру, притишений сінешньою загородкою, і груба знову висолопила свій димний язик. Марта старанно зачинила двері й вийшла надвір.
Темрява охопила її з усіх боків і махала чорними руками сосен над головою, немов наміряючись схопити її й повести в безвість. Лункий голос вітру плутався в зеленому чатовинні й гув, як дзвін приглушеного сполоху, без надії когось докликатися на метушливу тривогу.
Вітер ухопив Марту в свої холодні обійми, заліз гострими пальцями під її кожушанку, помацав крижаними пазурами по обличчю, і дівчині стало моторошно. Вона відчула самотність, якої вона до того ніколи не відчувала.
Навколо темний чужий ліс, і ніч, і вітер, і небо, запнуте хмарами, а вона одна отут, у цьому чорному морі самотності й туги.
Марта закуталася щільніше в кожушанку і в хустку, та вони не гріли її тіла, а вітер, здається, продував і груди, і серце.
