до ліжка й підняла простирадло, що ним було покрите ліжко.
— Чудно! — сказала Віра Павлівна й подивилася на Чмиря, шукаючи в нього поради у своїх ваганнях.
— Що чудно? — спитав тривожно Чмир.
— Марта... забрала свої речі... Вона, видимо, пішла назавжди...
Як ошпарений, схопився Андрій з місця і підскочив до ліжка. Він не знав, що він хотів там побачити. Може, розгадку всіх загадок, а може, потвердження своїх підозрінь.
— От кому б я всадив кулю! — прохрипів він і, звернувшись до Віри Павлівни, промовив тихо.— Нас обікрали й обдурили найдовірніші люди... Артем казав, що він Марті довіряє, як собі...
Скоріше жіночим чуттям, аніж розумом, Віра Павлівна зрозуміла таємний зміст Чмиревих слів.
— То ви думаєте, що то вона викрала Артемові папери? — несміливо спитала вона.
— Тепер я певен. Од нічого не втікають...
Віра Павлівна наблизилась до Чмиря і взяла його за руку вище ліктя.
— Андрію, ви помиляєтесь... Вона не крала... Я це напевно знаю... Украв хтось інший...
Чмир відступив на крок од жінки.
— Це вона вам казала? — спитав він тоном суворого слідчого.
— Так... вона...
— А чого ж ви мені нічого не казали?
— Я обіцяла їй... Марті... не говорити...
— Як же ви сміли дотримуватись такої обіцянки?
Жінка мовчки винувато схилила голову. Справді, як вона сміла? Віра Павлівна хотіла, щоб Чмир жорстоко побив її своїми важкими кулаками, та Чмир немов охолов. Він оволодів собою, взяв себе в руки і спокійно вже звернувся до Віри Павлівни:
— Кажіть, що вам розповіла Марта?
Жінка відчувала в тоні Андрія прощення собі й почала розповідати, не дивлячись у вічі бесідникові. Коли вона кінчила, Чмир підняв нахмурені брови:
— Оце й усе?
— Усе...
Андрій замислився, і в кімнаті запанувала тиша. Віра Павлівна перша порушила мовчанку.
