Сторінка:Олекса Слісаренко. Чорний ангел (1929).djvu/140

Ця сторінка вичитана

скроні. Вона мусить мені все сказати! Я більше жартувати не буду!

— Роби що хочеш... Я нічого не можу...

Артем розумів, що Чмир справді тепер не буде жартувати й приставить револьвера кому хочеш, аби дізнатись про все. Від хвилювання Чмир важко дихав, немов справляв важку роботу, і почервонів од натуги. Руки йому стискувалися в кулаки, немов Андрій збирався негайно розпочати бійку з незчисленними ворогами.

Він підвівся з стільця і пішов до дверей, і Артемові здавалося, що кроки його гудуть, як гармати, що підлога вгинається під вагою його тіла, що повітря розпалилося від гнівного дихання його. Потроху гупання ходи стихло внизу, і Артем знову непорушно занімів на ліжку.

Чмир нехороше вражіння виніс з одвідин Артема, що був як з’їхав з глузду.

«Перше, що треба зробити, так це притиснути Марту»,— думав Чмир, сходячи вниз, але незабаром він передумав братись до рішучих заходів. Удень незручно вести розмову, а часу доволі. Увечері ж, коли всі поснуть, він пройде до неї в кімнату і там буде розмовляти начистоту. Хай при тій розмові буде й Віра Павлівна, це тільки корисно...

Він пішов до комунарів, і від цих людей на нього повіяло холодом. На запитання вони відповідали стримано й неохоче і метушилися з своїми манатками. Схоже було на те, що вони збираються від'їздити.

«Що вони затівають?» — питав сам себе Чмир і покликав кількох комунарів до своєї кімнати.

— Що це означає? З чого ця метушня? Прошу говорити відверто й не морочити мені голови!

У тоні Чмиря було стільки суворості й твердості, що присутні відчули силу цієї людини й знітилися. Тільки дід Омелько насмілився сказати слово.

— Ми... так думаємо...— він запнувся, дивлячись у вічі Чмиреві, але бачачи заохотливі погляди інших, докінчив: — Ми думаємо, що нам треба їхати домів... У гостях добре, а вдома краще...— Він зітхнув з полегкістю, а за ним і інші. Слово було сказано, і далі залишалося витримати наскок «начальства».

Чмир обвів усіх суворим поглядом і, помовчавши трохи, сказав, немов нічого не трапилося:

— Що ж, їдьте... Ніхто вас не затримує... А наколи вас хто в дорозі затримає й пустить вас босяком по осінньому

524