повідає на привітання. Він хоче, щоб Артем більше нічого не говорив, і він зміг би, не затримуючись, пройти до свого житла, та Гайдученко кидає відро й простує до нього.
— Як гулялося? — питає Артем і тисне руку Карлюзі.— Година чудесна!
— У лісі хороше,— нехотя відказує Карлюга, щоб щось сказати, і виявляє намір іти геть.
— Ви дозволите до вас зазирнути? — питає Гайдученко, помітивши бажання Карлюги йти.
— Прошу, прошу... Тільки не сьогодні,— додає він і відходить у бік флігеля.
«Чого він такий стурбований?» — думає Артем і стоїть замислено коло колодязя.
Потім він бере відро й несе до хати. У сінцях зустрічає Чмиря, що затурбовано нахилився й шепоче на вухо:
— Діда Данила немає й досі... він забрав своє манаття і нібито нікому нічого не сказав... Та я бачу, що комунари наші щось знають, та криються...
— Гм... гм...— мугиче Артем і, коли почулося за дверима шарудіння, заносить воду Вірі Павлівні.
Упоравшись з водою, Артем іде до мезоніна й сідає за стіл із своїми перекресленими паперами. Рука його нерухомо лежить на столі, а думками він витає десь далеко від цієї вбогої кімнати й почерканих паперів.
«Карлюга чогось неспокійний... Він щось задумав... Треба попередити Чмиря, хай простежить, а назавтра неодмінно зайду до нього...»
Знадвору чуть, як комунари поять скотину, і їхні голоси осінніми мухами б'ються в закурені шибки мезоніна. Іржуть коні, що застоялись у стайні, і дзвенять цеберки. Ці згуки не викликають більше в Гайдученка почуття господарського хвилювання й уважливості; вони проходять повз його увагу, як і шкриботіння миші під підлогою або виття осіннього вітру в димарі...
«Але коли зайшов сюди Чмир?» — проноситься здивована думка в голові Артема. Він дивиться на Чмиря, що стоїть коло нього й щось говорить. Артем насилу ловить слова й перепитує:
— Що ти сказав?
— Та проснись же ти нарешті! Говорю, говорю, а він хоч би що, як кам'яний!
Чмир нахиляється до вуха Артема й говорить, гаряче дихаючи йому в шию:
