Року тисяча дев’ятсот двадцять першого, вночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською комуною, в лісі, спалахнуло велике полум’я. Була, либонь, чи не дев’ята година, бо в селі мало хто спав, а ті, що встигли поснути, прокидалися від метушні й галасу та вибігали на вулицю, шепочучи оборонних молитов...
Палахкотлива заграва кривавилася у чорному небі, як крила пекельної птиці, що злетіла на землю й мордує чиєсь нечестиве серце та викльовує сороміцькі очі...
Горіло панське добро. Огонь сушив кров і піт, виссаний з давно зотлілих у землі липовецьких, тартаківських та верещанських предків, і нащадкам не спадало й на думку гасити тую пожежу.
Тільки у представників сільської влади, як адміністративний рефлекс, постала думка гасити, але зникла без сліду по тому, як з боку комуни почулися часті вибухи, а крила пекельної птиці ледь-ледь вилискували вогнем.
Вибухи то вгавали, то геготіли ще з більшою силою, немов чортячі гармати гупали під землею, і луна зітханнями велетенських грудей переливалася в таємних нетрях соснового бору.
За півгодини останній вилиск заграви згас над чорним муром лісу, а чортяча артилерія причаїлася в довічній підземній темряві.
Та люди не заспокоїлися, як тиша запанувала в просторах між небом і землею. У тій чорній тиші причаїлася пекельна птиця заграви, що могла впасти на беззахисну солому стріх і пожерти политий потом врожай болота і пісків.
Цілу ніч по хатах блимали страсні свічки та лампадки.
