Сторінка:Олександр Олесь. Мисливець Хрін та його пси (1944).djvu/47

Враз… (як вдарив грім Охріма!)
Перед самими очима
Пролетіли чорні пси…
(Й досі чуть їх голоси!…)

 Але що це? Сон? Між псами,
 Що летіли блискавками,
 Пес його колишній був!
 Хрін відразу й не збагнув.

„Дожену! вперед! Що духу!“
Крикнув, скинув капелюха
І рванувсь, як тільки міг.
Кволий пес за Хріном біг.

 Довго гнались, рвали сили,
 Вкрились порохом, упріли.
 Хрін пристав і витер піт,
 А в очах крутився світ.

В пса була своя турбота:
Язика не втягне в рота, —
Ні сюди, ані туди,
А два кроки від води!

 Лютий Хрін… та хилить втома…
 Але в лісі Хрін, як вдома:
 Сів він, чоботи роззув
 І не счувся — як заснув.

Ліг і пес, та як заснути:
Їсти хочеться і чути
Наче щось смачне пахтить…
Аж у шлунок дух летить.

 Пес підвівся… носом тягне:
 Справді: щось чудесно пахне,
 Наче варять десь обід…
 Та це ж пахне від чобіт!