Ось сюди, коли скавчання
Враз почула, без вагання
Сина кинула, біжить…
Зирк! аж небіж це скавчить.
Що з ним сталося, — не знала,
Та і знати не бажала:
Коли зле комусь біжи
І, чим можеш, поможи.
Принесла, поклала в ямку
І зробила з себе мамку:
Стане в неї молока
І для сина й приймака.
Та минуло красне літо,
Вітер щось завив сердито…
Зирк! а з неба і сама
Вже спускається зіма.
На санки, як пані, сіла,
Білу свитку розпустила.
Вкрила полами поля, —
Лист пожовклий замела.
Щоб сушились на морозі,
Розстелила по дорозі,
Почепила на кілки
Скатертини, рушники.
Одягла усім на вуха
То шапки, то капелюхи,
З вовни білої свитки,
Сріблом вишиті хустки.
Тим, що вліті пряла, ткала,
Як на свято, всіх прибрала
І Морозика-дідка
Найняла за скрипака.
