боронила виголошення святочних прввітів у рідній мові. В огні спонтанічного протесту помер у його душі — малорос Олександер Іванович Кандиба, а народився співець революційної української стихії — Олесь.
Два роки згодом спалахнула перша російська революція, в 1907. р. вийшла у світ друга, після Шевченкового „Кобзаря“, книжка — „З журбою радість обнялась“.
Публика, якої скептицизм перейшов у пословицю, не мала часу навіть ахнути з подиву. Навіть Франко на вспів крикнути на тему: Відкіляж ти такий узявся?, як більшість Олесевих поезій стріпотала крильми й рознеслася по всій Україні дзвінкими піснями.
Бо в першій збірці поезій Олеся було все, чого вимагається від поезії — не тільки майстерність форми, музика слова, глибина змісту, але й пориваюча серце правда і безпосередність того, чим жила українська революція 1905 р., з усіми своїми подвигами та ілюзіями. Борцем відродженої країни став Олесь і таким остався аж до моменту, в якому разом з боєвими прапорами почали падати прапори поетичних поезій.
Аж до того страшного, гнітучого й понижуючого моменту розкинувся перед Олесем шлях засланий рожами і лаврами. Мов вінценосний витязь провадив нас Олесь „По дорозі в казку“, буйним вітром неслася його пісня „Над Дніпром“, хиляла чоло над „Траґедіею серця“ й сповідалася, як дитина „Що року“. А часом ніжна мова поетового серця зривалася могутніми акордами Тиртеєвих пісень, на мечі й блискавки перековуючи свої мягкі, шовкові тони, на страшні картини з візій Апокаліпси перемінюючи свою тонку символику. А як небосхил над нашими головами росколовся, коли упав з нього дощ метеорів наших ілюзій, поет станув, як Самсон на звалищах филистимської палати.
|
|
„Все йде, все минає!…“ Минувся час, коли література виповнювала наші будні, коли поезія була нашим
