Ця сторінка вичитана
Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмірає в далені.
І співець, мов серце вирвав,
Вирвав — вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рванувся хан.
І співцеві Отрок крикнув:
— „О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!
Наче, пташка в клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну“.
|
|
Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Ще святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.
