ми відгуки в газетах. Очевидячки, разом з раціоналізацією рибальства повстане питання про культурні заходи серед бердянських рибалок, серед старих, серед молоді, почнеться боротьба із тою поганою спадщиною, що, немав тягар, висить на рибальському побуті.
Коли задме один з вітрів південного напрямку — «гарбій», «острія», чи «широкко», — море жене високі, піняві, зелено-білі хвилі на берег. Хвилі добігають до піску, б'ють у нього й розсипаються прозоро-білою піною. І де б ви не були, в якому б гаморі чи в найглибшій задумі, — вухо ваше відчує оце «дихання» моря, незалежно від того, чи буде воно тендітно ніжне, чи мало чим відрізнятиметься від далекої канонади.
Море дихає…
В такі часи більшість курортників сидить на пляжі, не розмовляючи, дивиться в ворохобну далечину. Далеко менша частина розважається, купаючись у прибережних хвилях, і купання в такий час більше захоплює, аніж гойдалка чи бігання на «гігантських кроках».
Ще цікавіше й приємніше, звичайно, йти під повногрудими напруженими вітрилами на зграбному рибальському баркасі недалеко від берега морем. Та цієї насолоди зазнає щонайменше людей, бо коли б'ється в берег із грюкотом і ревом море, то рідко в його бурхливих хвилях ви побачите білі крила вітрил рибальського баркаса. Стоять судна рибальські здебільшого при березі на якорях, із зібраними вітрилами й впірнають у хвилю носами, як той табунець качок, що, не зважаючи на бурю, спокійнісенько пливе собі вздовж берега.
Вітер давно вже впав, а вода у морі ще довго гойдається й хвилюється, як у ванні, що її хтось од нічого робити розхитав на її хитких чавунних ніжках. У такий час приємно їхати десь далеко од берега й відчувати, як утихомирюється море, як легше й вільніше біжить морем баркас, як дзюркоче, захлинаючись, за стерном вода, — немов заїка, засапавшись, похапцем розповідає щось і не може путтям розповісти. Тоді на баркасі добре лежати очима догори, стежити за примхливою юрбою хмарок, за швидким спокійним льотом мартинів, що стежать згори гострими очима своїми за здобиччю.
