одежу, стало сумно й холодно, і ми, відганяючись від лютих колонійських псів, даремно ходили серед темних заснулих хатів, шукаючи хліба, чаю чи вина. Після довгих шукань, барвистої німецької лайки та загрози через двері перестріляти нас, рушили ми далі, а після півночі серед лиману, під кущем очерету стали на перепочинок і трясучись від нічної вогкости, по черзі вартували до світанку. Коли почало світати, ми прокинулися серед величезних табунів качок та лисок, що вночі разом з нами простували на південь, але побачивши нас, раптом вирішили подорожувати далі окремо.
Перед світанком вітер змінився, подув згори, і наш весляр швидко скористався з вигідної ситуації. Нап'ялися вітрила, задзюркотіла вода за кормою, і з першим промінням сонця ми приходимо в село Прогної, залишивши позад себе 70 верстов від Херсону і 14 годин цікавої подорожі Дніпром і лиманом.
На довгій піщаній косі, що вузькою смугою простяглася між Дніпровським лиманом і Ягорлицькою затокою, була колись фортеця Кінбурн. Опановуючи, колонізуючи «дике поле» татарських степів, непосидющі запорожці просунулися і по пісках Олешківських, які влучно назвали «Лівійською пустелею», аж у край Кінбурнської коси. Осівши на косі, вони заснували були там прогноїнську паланку. Тут з весни до осени запорожці били птицю й звіря, рибалили, добували сіль, щоб на зиму повернутися в зимовники.
Давно це було, на косі про це не знають, ніхто тут не згадує ні про запорожців, ні про паланку. Забули й за Кінбурнську фортецю. А село Прогної (офіційної зросійщеної назви «Прогнойск» тут ніхто не знає і не визнає) велике село над лиманом, залишилось і досі.
«Лівійська пустеля» мало стала культурніша від давніх давен. На моє запитання до одного прогнойчанина, чому він не працює на землі, той з болем відловів:
— Та хіба ж це земля?.. Вона ж, крім гадюк і соли, нічого не родить…
Щодо гадюк заперечувати нічого не можна. Родить їх тут справді чортова гибель, а сіль — не така вже погана річ. Соляні
