гарна й нільгав, походженням з передньої Індії, перша степова, друга переважно лісова; африканські антилопи куду та канна, — всі вони акліматизувалися в заповіднику, а канна ще й особливо добре розмножується. Так саме добре живуть і плодяться кримські та манжурські олені, гривастий баран з північної Африки та нарешті муфльон, останній дикий баран, що досі зберігся в Европі. Муфльон, зокрема, цілком приручений в заповіднику: цілий табун муфльонів пасеться в степу за кілька кілометрів від оселі й сам без пастуха приходить у заповідник на водопій.
Проблема акліматизації не вичерпується тільки но розмноженням. Поруч із цим стоїть питання — з одного боку — про строки розмноження, а з другого — про пристосування організму чужої тварини до змінк ліматичних. З цього погляду досвід у заповідника багатий на надзвичайно цікаві факти. Деякі ссавці й птиці з південної півкулі землі, де літо буває тоді, коли в нас зима, весна, — коли в нас осінь, — дотримуються умов своєї батьківщини. Австралійський струсь — ему — кладе яйця в заповіднику зимою; африканський оленебик саме на нашу сувору зиму скидає свою зимову вовну й залишається в літньому вбранні. Цікаво, що ці звички виявляють і ті екземляри, що, народившись у заповіднику, нічого й не знають про свою батьківщину.
З другого боку, білохвостий гну, що ніколи не знав холоду на батьківщині, одягає в нас на зиму теплу вовну й тим захищає себе від морозу. Південно–американські струсі — нанду, — хоч і мешканці південної півкулі, цілком пристосувалися до наших умов, несуться весною й плодяться дуже добре.
Величезної ваги набирають в заповіднику досвіди з гібридізацією. Були спроби — і цілком вдалі — добувати нащадків від зебри й коня. Від парування зебри з нашими кіньми в заповіднику був приплід, так звані, зеброїди, дуже добра робоча худоба, але цілком нездатна до розмножування.
Колись у таврійському степу жив дикий кінь тарпан, але його давно без жалю винищили. Щоб відродити в степу дикого коня, повернути йому його колишнього мешканця, з величезними труднощами в Джунгарській пустелі, схожій з умовами українських степів, добули іншого дикого коня, так званого коня Пржевальського. Дикі коні цілком пристосувалися до наших
