Ще один крутий поворот — і авто зупиняється на широкій довгій вулиці з будинками обабіч. Всі вони на один лад: білі, чисті, високі, з характерними, крутими черепичними дахами. І повз них рядами — та ж таки біла акація, жовтолиста, зачувріла.
— Так, так. Я вже справді не раз бачив і такі вулиці, і такі будинки, — геть усе: колись по старих маєтках, і недавно — по радгоспах.
Але киньте ваші безпідставні сумніви й упередження, скептичні мандрівники з далекого міста!
Киньте, бо ви ще нічого не бачили, нічого не знаєте!
Щира культурна гостинність і зразковий порядок вражають у Чаплях з першого ж кроку. Від пристойних, чистих, світлих кімнат екскурсійного дому, де, ввесь час міняючись, товчуться різні люди з різних закутків Союзу, починається це вражіння — і не залишає вас до кінця.
Професори й студенти, дослідники й школяри, художники й репортери, не кажучи вже про силу силенну масових робітничих, селянських та червоноармійських екскурсій, — всі здобувають у заповіднику не тільки вщерть нових вражінь, не тільки знаходять матеріяли для наукової роботи, а й сприятливі умови, щоб жити, обдивлятися, вивчати й працювати. Щодня привозить автобус з вокзалу нових відвідувачів і відвозить старих; щодня тачанки й можари, вщерть навантажені екскурсантами, виїздять у степ на досліди. І скільки захоплених розмов, скільки блискучих здивованих очей, ба навіть ахів та охів — в гуртках експансивної молоді.
Свої культурно–просвітні завдання заповідник виконує добре, і в цьому його велика заслуга.
Ми не екскурсанти, і через те у нас немає жодного пляну, жодної системи. Кожний робить, що хоче, іде, куди хоче… Цілковита воля…
Ходімо в зоопарк — тихо, поволі, без розмов, без галасу. Тоді ми побачимо його в усій красі.
Чепурно прибрані алеї густого парку, плутані лабиринтом, ведуть до ставка. У найбільшу спеку тут холодок і затінок,
