боєвого оружжя за віру, свого святу православну і за цілість батьківщини, ніж у домах своїх, як невістюхам, бути побитими. А коли умремо на війні за благочестиву віру нашу, то не тільки велично розголоситься наша слава і наша лицарська відвага по всіх европейських і дальніх кінцях землі, але й надія наша — смерть за благочестя — буде сповнена безсмертям і вінчана мученицькими вінцями від Бога» (там же).
«Слава не вмре, не поляже» — співають пісні і думи — «буде слава славна поміж козаками, поміж друзями, поміж рицерями, поміж добрими молодцями». «Бо хто боровся — визначався за славу батьківщини, тому слава увінчає голову безсмертним вінком», бо ж «не той славний, котрий многі лічить стада, но іже многих врагов своїх шлет до ада» (Милость Божія). Тому пишним бароковим візерунком втесує доба свою молитву:
«Помнож, Боже, на віки козацьку славу
і покори под нозі врагов наших главу.»
(з Літопису Граб'янки).
Міцний і несмертельний був заповіт історії навіть у XIX столітті. Гриміла ним кожна народня пісня, не хотячи співала про це поезія, не могла забути викривлена, розніжнена верхівка, твердо пам'ятав народ. Архангельскими трубами вибухло це в Шевченкові. Не «вмерла слава і воля» в українськім гімні, «славу, волю і честь здобувати» закликав Франко, і народня стихія відповіла у вирі 1917 року громовим привітом сучасної національної революції: «Слава Україні!»
Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенности на своїй укоханій батьківщині, відчуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона духової і силової експансії, ховаючи в собі завжди потенції великодержави.
Через постать Стерника стримить вона здійснити свою історіотворчу волю, завжди духово мобілізована у своїй органічній войовничості, осяяній лицарськими чеснотами та Божою благодаттю.
Міт великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомости — огненно-сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво.
16
