Хмельницький у Величка гукає до нерішучих реєстрових козаків; «Того же древа єсте вітви і храбрих воїнов синове» і закликає »йти хвалебним шляхом вояцьким предків своїх». Це Величків Зорка над гробом Хмельницького говорить про героїчні чини Богданових полків, що їх вони, «наслідуючи в тому старовічних, великому Олександрові Македонському військово помічних предків своїх слов'ян, потім Скитів, Цимрів і Козар, славно показали».
Знову ж «козацький рід», «козацькі внуки» нової доби стають тим мітом, що не дає занепасти і веде довідродження українську духовість XVIII—XIX століття.
Цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій української свідомости і знайти в ньому притаманне українське схоплення суті нацоінальної спільноти. Так українське розуміння різниться від державного (романського) та природничого (кров) ґерманського розуміння істоти нації, як різниться воно теж від панівного територіяльного патріотизму, який знало недавнє минуле.
Є в ньому момент походження, схоплений більш містично, нематеріяльно. Поняття роду ховає в собі теж ідею покликання роду.
Приходимо до питання провідної ідеї української духовости, яка б висловлювала покликання української нації.
Є це ідея, в ім'я якої повстав колись Переяслав. «За не перея славу Отрок т», і в ім'я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської» — ідея Слави. Ідея ця вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого й героїчного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу.
Великі є взори творців роду і велика слава, якою вкривали вони себе в змаганнях з хижацьким степом, по північних пущах і синіх хвилях південних морів, — билинних багатирів, князів українських колядок і державних володарів літописів і того наймогутнішого «внука старого Ігоря, а сина славного Святослава, що панували в своїх роках, та мужністю й хоробрістю прославилися в багатьох краях, і ще й сьогодні згадують їх і славлять» (Іларіона Похвала).
Великі це взори і велика туга нащадків дорівняти їм своїми чинами. Тому знову стогне степ від княжих дружин і точиться кров, і знову «з Божою поміччю, молитвами
14
