ністю й розумом, став єдинодержцем землі своєї і підбив під неї довколшні землі, деякі миром, а непокірні мечем».
Подобою старовічних півбожеських героїв Вавилонського епосу, Едди та Іліяди виступає постать «великого князя Романа, ще й нині пам'ятного володаря Руси, що переміг усі поганські народи, мудрістю свого розуму ішов за заповідями Божими. Бо наставився на поган, як лев, а був сердитий, як рись, і губив їх, як крокодил, та переходив їх землю, як орел, бо був хоробрий, як тур. Бо він дорівнював своєму дідові Мономахові, що погубив поганих Ізмаїлтян, званих Половцями, та вигнав Отрока в Обези за Залізну браму».
Так різьбить проводиря нарід, що хоче мати його одного і бути в його руці знаряддям для довершення великих чинів.
Справа сильної одноособової влади в українстві була завжди дуже напружена, всупереч усім приписуванням їй руїнних нахилів степу. Республіканська Козаччина стала добою застосування власне чисто вождівського принципу. Це Дорошенко в листі до Лукаша дбає, щоб Україна «живучи в нероздільності, мала завжди в собі єдиного гетьмана, заживаючи своїх старих і стародавніх у всьому прав і вольностей».
Ходить про єдність не тільки територіальну, а й внутрішню, моральну: «З поведінки славного, блаженної пам'яти мого попередника Богдана Хмельницького, я навчився того порядку і бажав, щоб, як за його гетьманства, так і тепер за мого уряду, було одно стадо і один пастир».
Той, хто покликаний здійснити велику духову єдність нації, може бути тільки сувереном: «з волі Всемогучого Бога вибрали мене гетьманом», — каже навіть Петрик в свойому Універсалі. Але вже зовсім виразно формулює засаду вождівської монократії Дума гетьмана Мазепи, коли проголошує твердо: «Сам керує Стерник і сам управує»…
В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху. «Що ж вони дали?», — питають в леґенді Київського літо-
