Україні не як приятелі, а як завойовники. Прийшли сюди ніби заводити лад, але за такий лад вони не знайдуть і воріт, у які до нас прийшли.
Голові Грушевському ніяково. Після моєї промови спростовує щось: „Селянин, мовляв, трохи схвильований, говорив нетактично, не прийміть за образу, пани німці“. Багато ще виступало промовців (особливо Панас Любченко) Деякі — дуже різко. Але дійсність показала всю безсилість центральної ради.
Через кілька день до ради прибігли наші вояки, синежупанники. Вони стурбовано заявили, що німці їх обеззброїли. Це була остання наша фортеця. Хоч деяка надія на них.
Ми до Жуківського. А він теж руками розводить: нас, мовляв, не питають.
Ми один у одного питаємось: а що воно буде?
А з сел цілі сотні скарг од селян, що рада привела німців, що вони катують людей, садять поміщиків і т. ин.
Для формальности запитали в нашого прем'єра-міністра Голубовича (есер) про німців і умови з ними. Всі пояснення Голубовича і його доклад були чудернацькі.
Угоди, мовляв, із німцями дійсної нема, а мета їхнього приходу є позбавити Україну від насильників. І так ніхто нам нічого путнього й не сказав.
Через декілька день відбувалось саме вже осміяне засідання центральної ради, де виступав Винниченко, який у своїй промові сказав, що наша надія тепер на европейський пролетаріят, бо свій, український, ослаб і не в силі боротися.
Це після того, як його товариш по партії, есдек Порш, розстріляв арсенальських робітників.
Я знову виступаю і розказую, що німці принесли нашим поміщикам і дворянам зброю проти наших селян и робітників, що всі наші Шемети, Чекаленки та инші українські патріоти-панки, врешті, розкрили нам очі, що вони є наші найлютіші вороги, що нам тепер захисту треба шукати тільки у пролетаріята.
