Вже покинувши національну ворожнечу, українські поміщики знюхались із німецьким командуванням і почали явно готувати переворот.
А ми, члени центральної ради, бігаємо по всіх міністерствах, що сидять без будь-якого напрямку й коштів.
До ради починають заглядати й важкенькі (заможні) дядьки.
Один раз мене здибав біля дверей залі засідань гурт таких дядьків із Волини і давай єхидно питати:
— Ну, що-ж ви тут робите, товарищі чи як вас? Чи таки справді думаєте землю забирати?
— Так, — кажу, — думаємо.
— А голови ващі будуть цілі? — відповідають вони.
— А думаю, що будуть цілі.
Вони, скрегочучи зубами:
— Ой, бережіться, бо пізно буде каятись.
— Ми, — кажу, — й не думаємо каятись.
Вони далі:
— Це ми з вами дома будемо балакати, приходьте. — І ядовито знову: — А цей ваш Грушевський теж так думає?
— А мусить, — кажу, — так думати й робити, як каже парламентська більшість.
— Ну, то робіть, скоро будете бачити ваші заробітки, — й пішли регочучи.
А згодом дійшла чутка, що десь збираються „хлібороби-власники“.
Одного разу мені сказали, що в помешканні ЦР, у малій залі ніби зібралися „хлібороби“, що їх приводив сюди відомий поміщик Шраг та инші. З ними в зборах брали участь есдеки Порш і Мартос, які навіть раяли не попускати есерів, що злигалися з більшовиками.
Я питав у Грушевського, чи правда, що він дозволив у раді збиратися хліборобам. Він каже, що на це він згоди не давав.
А все-таки зібрання таке було.
Де-далі, то все частіше надходять чутки, що коменданти, яких прислала рада в повіти, катують людей.
В місті Броварах якийсь комендант Заєць навіть порубав декількох більшовиків на шматки. Я йду до
