І коли Червона армія почала вже наступати на Україну, підходила до Крут, у раді все торгувались, хто винен і через що саме нам перестає вірити селянство і пролетаріят. А розмови з робітничими та салдатськими депутатами ні до чого не доводять, бо центральна рада не хотіла з ними рахуватись.
І, нарешті, було дано київською радою робітничих депутатів термін, щоб рада склала свої уповноваження. Тоді військовий міністр Порш оголошує в Київі диктатуру, а на диктатора призначив якогось безглуздого хлопчиська Ковенка.
На засіданні ради доложили, що полки, які стоять у Київі на Печерську (Шевченківський і ин.), відмовилися виступати і тримають нейтралітет.
Трохи згодом підчас цих напружених засідань до залі входить делегація, може, душ із п'ять салдатів, і просто до голови Грушевського. Просять слова.
Той схвильовано запитує раду; “А що, дамо слово?“
Всі згодилися. Салдати щось невиразно й довго балакали; з їх слів чути, що вони воювати не будуть. Настрій утворився ще більше напружений; щодалі наближається термін, після чого розпочнеться стрілянина. Я і дехто з товаришів почали домагатися, щоб усе зробити, але бійку попередити.
Порш сміявся з нас, а Грушевський і соц.-революціонери згодилися, і ми втрьох — я, Олесь Ведмідь і ще хтось — пішли скоро в напрямку до бувшого царського палацу через Софійську площу. Не встигли дійти до „присутніх місць“, як уже почалася стрілянина, бо Порш таємно віддав наказа стріляти по арсеналові. Про це я довідався, коли повернув.
На Михайлівській площі вже почали розриватися снаряди. Як-раз біля костьолу над Крещатиком перед нами розірвався набій. На жінці, що йшла спереду нас, обірвало одяг. Ми розбіглися. Не знаю, де поділися товариші.
Я повернувся до музею, де міститься рада, а там диктатор Ковенко заарештував саме частину членів центральної ради, що мала зносини з Москвою і з робітничими та салдатськими депутатами. Арештовано
