Бо з ненависти російська буржуазія аж казиться, маючи досить ворожих сил — офіцерні, юнкерів і инш., що з'явились тоді, і в один момент могли-б змести як раду, так і всі революційні організації в Київі.
З другого боку, робітники й селяни, бачучи, що революція починає випливати з рук, починають теж напирати на центральну раду.
Військові частини, що підтримували ЦР (центральну раду), під впливом кривавих подій з Богданівським полком на деякий час мали націоналістичний настрій. Вони одержали наказу ЦР обеззброїти російські частини, що стояли загрозою по-за Київом. Це їм пощастило зробити: було обеззброєно важкогарматні частини в містечках Семиполках, в Броварах, Богданівці, Слобідці й инш.
Але це-ж мало й инший бік не на користь раді, бо образило вояків, що себе почували непричетними до контр-революції.
Російські салдати, від'їжджаючи, були дуже незадоволені й похвалялися помститись за образу. Це впливало на селян.
А на селі розбуркане селянство не хотіло більше ждати та почало робити наскоки на економії. Одного разу за ніч було знищено велику економію й молочну ферму генерала Половцева в м. Семиполках. За одну ніч забрано тисячі пудів хліба, декілька сот худоби. Я, яко член центральної ради й голова повітової земельної управи, з начальником міліції і нашими козаками поїхали на місце.
Питають мене козаки: „А що ми будемо робити, може, усмиряти дядьків“.
Я їм сказав, що поїдемо, щоб побачити, що зроблено, бо я теж співчував селянам.
У грабунку економії брали участь більше заможні селяни. Це свідчить цікавий випадок.
На скликаному сході дядьки, посміхаючись, казали: „А хто його знає, хто брав, аджеж тут багато людей“.
