Вечѣрне темне свѣтло слабо освѣчувало сальонъ однои пышнои палаты на Boulevard des Invalides. Занавѣсы зъ темнои тяжкои матеріи була на-по̂въ спущени̂. Заходяче сонце заливало вершки деревъ и дахи палатъ якоюсь блѣдою червоностю. Дѣти бавили ся на улици середъ смѣхо̂въ и спѣво̂въ, екіпажѣ и возы ѣхали улицею, але всьо то долѣтало до сальону приглушено и слабо.
Надо̂йшла весна. Кровави̂ днѣ лютовои революціи вже минули. Було то въ маю. Але ще все не хотѣла зима такъ скоро щезнути; послѣдный єи товаришь, холодный острый вѣтеръ вѣявъ ще до нинѣ.
Въ сальонѣ було якось сумно и тихо. Вечѣрни̂ сумерки спадали чимъ разъ низше и низше. Зарисы меблѣвъ губили ся чимъ разъ бо̂льше, ажь въ ко̂нци ледви во̂дбивали во̂дъ бѣлыхъ тапето̂въ. Красокъ ковра, що бувъ розтягненый по цѣло̂мъ помостѣ, не можна вже було розро̂знити, а въ кутахъ сольону сумерки переходили въ темну но̂чь.
Лишь кро̂зь одно во̂кно долѣтала вузка пасмуга свѣтла ажь на ло̂жко, що стояло при противолежно̂й до во̂кна стѣнѣ. А на ло̂жку лежала молода панѣ Ріонъ, доживаючи послѣдни̂ хвилѣ.
