дальшої безмилосердної революційної боротьби і ревно бажав їхати до Росії.
Але тут я відїхав до Італії зза слабости і втоми, і з Лєніним підтримував тільки листовні зносини, здебільшого ділового політичного характеру, поскільки річ ійшла про часопись.
Стрінувся я з ним уже потім в Петербурзі. Я мушу сказати, що саме петербурзька доба діяльности Лєніна 1905–1906 рр. здається мені порівнюючи слабшою. Правда, він і тут писав чимало блискучих статей і лишався політичним провідником найактивнійшої в політичнім відношенню партії — большевиків.
Особисто я весь час пильно придивлявся до нього, бо тоді став уважно досліджувати по добрим джерелам біографії Кромвеля і Дантона. Змагаючися зрозуміти психологію революційних „провідників“, я порівнював Лєніна з сими постатями і мені здавалося, що Лєнін ледві чи представив би собою справжнього революційного провідника, яким він мені уявлявся. Мені стало здаватися, що емігрантське життя трохи ізлюднило Лєніна, що внутрішня партійна боротьба проти меньшевиків заслоняє для нього велетенську боротьбу проти монархії, і що він більше журналіст, ніж справжній провідник.
Мені було гірко чути, що суперечки з меньшевиками, якісь спроби провести певні межі мали місце навіть тоді, коли Москва знемогала від невдатного озбройного повстання.
До того ж Лєнін, опасуючися арешту, дуже рідко виступав яко промовець; наскільки памятаю, один лише раз — під призвіщем Карпова, при чім його пізнали й прийняли з могутньою овацією. Працював він переважно в кутку, майже виключно пером і на ріжних нарадах головних штабів окремих партій.
Словом, Лєнін, як мені здавалося, вів далі боротьбу трохи в закордоннім розмірі; вона не виливалася в тих досить таки велетенських гряницях, в які вилилася під той час революція. В моїх очах він все таки був найбільшим з російських провідників, і я почав боятися, що у революції нема справжнього ґеніяльного провідника.
Говорити про Носаря-Хрустальова було, розуміється, смішно. Ми всі розуміли, що сей зненацька виринулии „провідник“ не має жадної будучини. Найбільше шуму й бляску було довкола Троцького, але тоді ми все ще відносилися до Троцького як до дуже здібного й трохи театрально-закоханого в себе трибуна, а не як до поважного політичного діяча.
Дан і Мартов надзвичайно змагалися вести боротьбу в самих нетрях петербурзького робітництва і знову таки проти нас, большевиків.
Я й тепер вважаю, що революція 1905–1906 рр. застигла нас якось несподівано і що у нас не було справжнього політичного навика. Се пізнійша думська праця, пізнійша праця наша, яко еміґрантів, над поглибленням в собі реальних політиків, над задачами широкої державної діяльности, повороту котрої ми були більше чи менше певні, — дала нам той внутрішній рост, який зовсім змінив самий спосіб наш приступати до революційної задачі, коли історія знову покликала нас. Особливо се вірно що до Лєніна.
Лєніна в обставинах фінляндських, коли йому доводилося одгризатися від реакції, я не бачив.
