й визначається безумовною відданістю справі соціялізму не вистачає розуміння того окремого й „особливо неприємного“ стану, крізь який неминуче мусіла перейти відстала країна, змучена реакційною й нещасливою війною, країна, котра розпочала соціялістичну революцію значно ранше, ніж більш передові країни; — не вистачає витревалости в трудні хвилини важкого переходу.
Природна річ, що „офиціяльну“ оппозицію такого роду творить нашій партії партія лівих есерів. Особисті виїмки з групових і клясових типів, розуміється, єсть і завжде будуть, але соціяльні типи лишаються. В країні з величезною перевагою дрібновласницького населення над чисто пролєтарським неминуче буде відбиватися — і иноді надзвичайно гостро відбиватися — ріжниця між революціонером дрібнобуржуазним і пролєтарським. Перший хитається й вагається при кожнім повороті подій, переходить від лютої революційности в березні 1917 року до вихваляння „коаліції“ в травні, до ненависти проти большевиків (або до оплакування їхнього авантюризму) в липні, до лякливого ухилення від них у жовтні, до підтримання їх в грудні, — нарешті, в березні і квітні 1918-го року такі типи найчастійше морщать зневажливо ніс і говорять: „Я не з тих, хто співає гимни орґанічній праці, практицизму й постепеновщині“.
Соціяльне джерело таких типів-се дрібний хазяйчик, який ошалів від страхіть війни, від наглого розору, від нечуваних мук голоду й неладу, який гистерично метушиться, шукаючи виходу й рятунку, хитаючися між довіррям до пролєтаріяту і підтриманням його, з одного боку, і приступами розпуки, з другого боку. Треба ясно зрозуміти і міцно засвоїти, що на такій суспільній основі ніякого соціялізму збудувати неможна. Кермувати працюючими й визискуваними масами може тільки кляса, котра без хитань простує своїм шляхом, не падаючи духом і не впадаючи в розпуку при найтяжчих, найтруднійших і найбезпечнійших переходах. Нам гистеричних поривань не треба. Нам потрібний мірний поступ залізних баталіонів пролєтаріяту.
Н. Лєнін.
Март-квітень, 1918 року.
