в нас віршів певно якогось украінця, которий написав пародію на мову віршів давнього великоруського поета XVIII віку Тредіаковського в поезіях, як він виспівує красу весни в своіх віршах… „Оно звучить вже отак“…
Веснӓ процвїтає, сонцё палає. Поють птички сӧ синички, хвостом машуть ї лисички. На городї бузина, ӓ в Киівї дядькӧ. Нӓ городї зіллє, а в світї весїллє. Вдарили в кимвали, заграли у труби, заревїли груби. Валують димом цегельні, смердять костопальні, гудуть сахарнї; репетують птиці, сміються суниці. Заграли у труби, засьпівали в губи. Заїць — в́ сколи, баба в́ боки. Пішла баба у танець, а за нею горобець рішенець. А макогун під хатою аж гацає з лопатою. Корови, крави та тельці по гільочках стрибають; юнаки, раки та ченці туди ж за ними поспішають.
Сонце сяє, процвітає, на ввесь світ палає; рахує скарби, руха́є жаби, вабує й баби; і киває, і моргає та брикає, й хвоста задерає.
Ревуть труби, в небі налають груби; гуркають гармати та ллють аромати. Шумлять древеса, увігнавшись в небеса: і клюква і бруква; і суниці й полуниці, і високая ялина, і червоная калина. Яку весна радість несла в торбі за плечима! Пішов відгук, лунав надгук! В серці відчуваня й підчуваня, і вчутя́ й півчутя, й чвертьчутя, і стрибаня і дряпа̀ня.
Стрекощущу цвіркунови в́ зленє злацє сущу, і вечерню червецови у мешканю яскраво поющу, — елефанти ї леонти, ї кроки ї карки; і проя́ви й поторочі, і черниці і ченці, й бадьористі удівці, і стрибучі молодці, й танцюристі удовиці, й велеліпні молодиці, й болотяні кваки, і веселі раки, і поющі котяки мишодраки, і Устрій і Настрій; і орли, зоставив монти й, смикнув сотку за відсотки й сполоскавши глотку, учиня ють браки. О' о́скїльки прелюбезнӧ, найрїшучїйш зрячнӧ! карколомнӧ преполезнӧ, й недосічнӧ й пересічнӧ, ще й сугубӧ смачнӧ!
Цей гімн весні, як вольний „переспів“ давніх віршів якогось украінця, котрий колись написав відоме „Криве
