вавши про тенденціі проф. Грушевського й „Ихъ благоутробій“ з йіх багажем „умоначертань, постережень та загострень“, сказав:
Ще не вмерла Украіна, але може вмерти; —
Ви сами йіі ледачі ведете до смерти.
З якоі причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украінських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украінських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своєі „Історіі Русі — Украіни“. Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.
Нема що й казати, що наші пісьменські мовні стосунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить“, як кажуть в нас на селах.
На багатьох прихильників украінського пісьменства вже найшов навить о́страх (опасеніе) за саме животіння украінського пісьменства в будущому часі, як вони міні признавались…
Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сьогочасну „часописну й газетну украінську мову“, перейняту украінськими переймачами од галичан, — од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх газетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пересвідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше писали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для на-
