Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украіна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають“. Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас роспинають вже саму народню мову, та ще й нахрапом, необачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!
„І на сторожі коло тебе поставлю слово“! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудний нашоі народньоі просвітности, розвитку й широкого массового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій“ і галицьких, і украінських партійників необачно ламають і троща́ть цей захист на сьмішки та на глум усі Украіні й… йіі ворогам.
І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:
Дурніі і гордиі ми люди
По всіх шляхах по всій усюді!…
Сами для себе живете,
Заплющивши пісьменні очі,
А на громаду хоч наплюй —
Вона капуста головата!…
Не дурень — сам собі міркуй…
Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать: — а на украінську публіку — хоч наплюй, бо вона — капуста головата. Один добродій таки й признався в статті з гордовитою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку“, ми „за публіку не думали“. Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка животіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.
А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та помитику-
