Бжозовський нахвалявся оддать Миколу в москалі. Та звістка дійшла до Джерихи.
„Сину, не зачіпай лиш ти осавули, не дражни пана!“ благала мати Миколу: „ти знаєш, що ми панщанні люди: пан зробить з нами, що схоче, і вволить свою волю.“
„Як-же його не зачіпать, коли він ніби знущається над нами. Я-б радніший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а він такий гладкий, що в свою шкуру не потовпиться.“
„А що ми робитимемо, як він оддасть тебе в москалі?“ сказала мати.
„Не діжде він того!“ крикнув Микола, і його очі заблищали, неначе хто кинув двома іскрами, — як у того вовка.
Микола вже був не молодий хлопець, а чоловік з довгими вусами, з міцним станом, широкими плечима та міцними руками.
Мати замовкла. Нимидора почала плакать. Миколу взяв за серце не жаль, а взяла злість. Він вийшов у садок, сперся на тин і довго стояв, поки не прохололи його голова й груди.
Одбули люди панщину, одбули вже й згінні дні, а все-таки не вижали панської пшениці до решти. Пшениця в пана вродила, як ліс, густа, як щіт. Бжозовський зібрав людей і оповістив, що дасть жати за сніп; але давав дуже малий сніп. Микола не втерпів і вихопився перед паном з словом, що люди підуть жати до графа. За ним обізвався й Петро Кавун, а далі ще кілька чоловіків.
Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще червоніше, сірі очі аж нали-
