У велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сім'я їла паску з слізьми. Микола ще більше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне, як за живого, доки не вийде нова ревізія.
Настала пишна та тепла весна. Зеленіли верби в березі, зазеленіла трава на левадах. Джерин садок заквітчався білим цвітом. Все цвіло та зеленіло, тільки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечір. Нимидора поливала росаду на грядках; Микола носив воду з Раставиці. Нимидора розцвіла, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленій леваді, проти яснозеленого листя верб, її брови чорніли, як чорнобривці. Вона була весела й співала. Микола стояв над відрами, похнюпивши голову. В лузі десь далеко кувала зозуля.
„Чого це ти розспівалась, неначе дівка?“ ледве промовив Микола; „ти співаєш веселої пісні, та ще більше мені жалю завдаєш.“
„Це я згадала, як колись у наймах крадькома вишивала сорочку, та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так мені забажалось, щоб вона накувала мені багато год живоття. Як гляну я навкруги, на цей зелений город, що оце засіяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то мені аж веселої пісні хочеться співать.“
„Співай, жінко, жалібної, то мені може буде легше,“ промовив сумно Микола: „чогось мені так важко на серці; така в мене журба, що я не знаю, де й дітись!"