хрестів та бань на церкві, і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося.
Чоловіки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали до долу на тік і снопи й ро́звязь.
На току гуменний одлічував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопані по пояс в жовтій соломі, і махали ціпами. Ціпи блискали на сонці. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.
Микола молотив поруч з батьком.
„А що, музико! вигравай ціпом після свого весілля!“ жартували чоловіки з Миколою.
Микола глянув на незліченні скирти, задумавсь і спитав у батька.
„Нащо то одному чоловікові так багато хліба? Господи! Чи вже-ж він поїсть оце все?“
„Ти-б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; він почує, та ще й панові за це викаже. Це-ж відомий на селі викажчик.“
„Коли-б нам, тату, хоч десяту частку однієї скирти! Ото ми були-б щасливі“, знов промовив Микола.
„Ой, сину, мовчи лишень! Борони, боже, як пан довідається про твої слова.“
Микола замовк, а його думка, не замовкла. Як він був парубком, такі думки і в голову йому не приходили; тепер він мав жінку, і як йому бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб і він був щасливий і заможній, та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.
